| Его звали «Малюткой» Был, оказывается, во время Великой Отечественной Войны боевой танк с необычным и трогательным «именем» на борту «Малютка», экипаж которого прославился в борьбе с фашистами. Этот танк был построен на средства, собранные... детворой. Первой придумала это шестилетняя девочка Ада Занегина. Вместе с мамой, работавшей главным врачом больницы, она оказалась в Омске в эвакуации. Папа же ее, Александр Занегин, танкист, старший лейтенант, сражался на фронте. Ада вместе с мамой написала в местную газету «Омская правда» письмо: «Я Ада Занегина. Мне 6 лет. Фашисты выгнали меня из города Сычевки Смоленской области. Я маленькая, но знаю, что надо разбить Гитлера и тогда мы поедем домой. Мама отдала свои сбережения на танк, а я собирала деньги на куклу, но решила тоже отдать их на танк, который назовем «Малюткой». Когда наш танк разобьет врага, мы вернемся домой». Вместе с письмом в конверте были деньги, собранные Адой на куклу, о которой она давно мечтала... Газета опубликовала письмо девочки, и уже через несколько дней почта не успевала доставлять в редакцию письма от детей с их сокровенными сбережениями. Вот лишь некоторые из писем, хранившихся в местном Доме пионеров. Их собрали юные следопыты. «Мне папа прислал с фронта 136 рублей на новые сапоги, - писал Адик Солодов, которому было тогда 6 лет, - но я еще похожу в старых ботинках». Тамара Лоскутова прислала 150 рублей и приложила к ним записку: «Мама хотела купить мне новое пальто, но я поношу и старое пальтишко». Эти поистине исторические документы нельзя читать без волнения. Областное отделение Госбанка открыло специальный счет, на который переводились деньги, присылаемые детьми для строительства танка «Малютка». Интересна и история этого танка Т-60 с трогательной надписью на борту «Малютка». Воевала на нем сержант 56-й танковой бригады Екатерина Петлюк. Ее однополчане, между прочим, считали, что танк Екатерины назван так, потому что она сама маленького роста... Впоследствии Маршал Советского Союза И.И. Якубовский написал, что Е. Петлюк за первый бой была удостоена благодарности и потом награждена орденом Красной Звезды, а за героизм в боях под Орлом - орденом Отечественной войны. Кстати, в кадры кинохроники о Сталинградской битве, где запечатлено пленение фельдмаршала Паулюса, попал и этот танк Т-60 с надписью на борту «Малютка». То, что она - девочка - совершила тогда в военную пору, было не только памятью ее папе, погибшему за Родину, а настоящим подвигом, который может служить примером и нынешнему поколению. Светлана Летова БЛИЗОРУКИЙ УЧИТЕЛЬ Давным-давно, когда ваши бабушки были такие же маленькие, как вы, на нашу родину напали фашисты. Они хотели подчинить себе всех свободных людей или уничтожить их. Тогда все, все люди поднялись на защиту своей земли, своей свободы и своих детей. В одном подмосковном городе жил учитель. Он часто ходил со своими учениками в лес и рассказывал им интересные истории о зверях и птицах. Но никогда не охотился на них. Он, этот учитель, даже не умел стрелять. Но когда началась война, учитель сказал: «Я ухожу на фронт». «Какой из тебя военный!? — возразила жена. — Ты не умеешь держать винтовку и плохо видишь. Ты потеряешь очки — а ты их обязательно потеряешь — я знаю твою рассеянность — и тебя мгновенно убьют...» И она заплакала. «Нет, — ответил учитель, — я не могу сидеть дома и спокойно смотреть, как фашисты убивают детей и жгут леса». И он ушел на войну. Учитель не сразу научился стрелять и часто терял очки, но никто из бойцов не смеялся над ним. Его любили, потому что он всем помогал и никогда не трусил. За это бойцы называли его «батя», хотя он был совсем молодой. Однажды, когда их рота получила приказ идти в наступление, на дороге показались танки с черными крестами. А у наших бойцов были только винтовки и гранаты. Как справиться с фашистскими танками? И тогда близорукий учитель выскочил из укрытия и бросил гранату в первый танк. Танк запылал. Бойцы закричали из окопов: «Ур-а-аа!» — и побежали вперед. Тут из-за рощи появилась наша самоходная артиллерия. Фашисты испугались и повернули назад. Только школьный учитель был убит. Бойцы написали его жене, что ее муж, их «батя», погиб как герой. Потом фашистов прогнали совсем. И наша земля опять стала свободной. Все люди поздравляли друг друга с победой и плакали от большой радости и от горя, потому что почти в каждой семье кто-нибудь погиб, защищая свою родину. Вот почему мы каждый год празднуем День Победы — 9 Мая. — А жена, жена того учителя? — спросил Петя. — Жена того учителя тоже радовалась победе и тоже горевала. — Мне учителя жалко, — прошептала Оля. — И мне, — сказал Петя. Тут они услышали, как плачет мама. Петя и Оля подошли к ней и встали рядом. Ведь скромный близорукий учитель, который погиб как герой, был ее отцом. Два Івани НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ ШТУРМ центральної частини столиці Берліна розпочався 23 квітня 1945 року. Хоч якими запеклими були бої з ворогом, гвардійці 283-го Червонопрапорного полку метр за метром просувалися вперед. З особливою жорстокістю розгорнулася битва на східній околиці міста — в укріпленому районі Марцану. Там, за високими кам'яними мурами, в кожному вікні фашисти встановили кулемети, створивши безліч вогневих точок. Здавалося, кулеметний шквал знищить усе живе. Та саме в цю критичну хвилину наші артилеристи під керівництвом гвардії старшого сержанта комуніста Михайла Легких викотили гармату-гаубицю на майдан навпроти ворожої цитаделі. Кілька влучних пострілів — і в стінах з'явилися великі дірки. Бійці стрімко побігли вперед. У дірки в кам'яниці полетіли гранати, а через деякий час бій точився вже всередині укріплення. Та незабаром вогонь ущух, і над ворожою фортецею здійнявся червоний прапор. Це був перший радянський прапор у східному передмісті Берліна. Його встановив гвардії молодший сержант Анатолій Погребняк. Настала часина затишку. Дехто з бійців, щоб трохи перепочити, приліг на зелену травицю, інші почали голитися, вмиватися, ще інші готувалися до обіду. Аж ось, торохтячи колесами, з'явилася похідна кухня. Кухар широко всміхався, бажаючи смачного всім учасникам штурму. Невдовзі над'їхала й підвода з хлібом; відчувши запах свіжого хліба і борщу, втомлені солдати пожвавішали, миттю подіставали котелки й ложки. Старшина розрізав великі буханці на три частини, видаючи кожному його пайку — 800 грамів. Потім бійці підходили до кухні, одержували страву й сідали обідати. В цей час з підвалів будинків почали вилізати голодні німецькі діти. Простягаючи брудні рученята, промовляли: — kamerad еssen! (Товаришу, їсти!) Бійці відламували малим кусні хліба, а сміливіші з-поміж них уже зазирали в солдатські котелки. Бачачи, що дітей зібралося надто багато, і бійці віддадуть їм усю їжу, а самі залишаться голодні, старшина сказав суворо: — Діти, не заважайте солдатам їсти. Вони пообідають, і кухня готуватиме для вас суп. Мабуть, голодні дітлахи зрозуміли ці слова й без перекладу, бо миттю кинулися збирати дощечки, галуззя й складати все на купу біля кухні. Тут же виставили у ряд свій нехитрий посуд — кружки, миски. Коли запалав вогонь, вони по черзі дмухали в щілинки кухонних дверцят, щоб швидше зварився «сіеuhсh zuрре» (німецький суп). Серед них особливо вирізнявся меткий русявий хлопчик років шести з великими й сумними синіми очима. Він перший дістав від старшини хліб, а від кухаря — суп. Трохи згодом, коли в дитячі котелки і мисочки перейшов увесь похідний суп, малий знов підійшов до кухаря. Простягнув сірого вухатого зайця і почав щось благальне говорити, показуючи на виснажену жінку, що стояла неподалік. Вона тримала на руках немовля, а до ніг тулилася маленька худенька дівчинка років зо три, затиснувши в рученятах котелок. Кухар розумів багато німецьких слів і швидко збагнув, що хлопчик віддавав йому свою улюблену іграшку, а натомість просив нагодувати голодну матір і меншеньких сестричок. — Як тебе звати? — запитав він свого прохача. Йоган,— тицьнувши себе пальцем у груди, відповів той А мене звуть Іван,— усміхнувся кухар. — Виходить, ти мій тезко. — І спохмурнів: — Чого ж ти раніше не підійшов? Я вже весь суп роздав. Та знову глянувши на голодну жінку з маленькими дітьми, швидко рушив до воза й метнувся до свого речового мішка. Старшина зрозумів, що Іван хоче віддати бідолашній німецькій матері свою пайку хліба, і стримав його: — Опам'ятайся, це ж твоя сьогоднішня норма! Але кухар, нервово розв'язуючи мотузок, промовив: — У неї маленькі діти! Розумієш — діти! — А у нас що — не було дітей? — гнівно відказав старшина. — Чи наші діти — то не діти? Хто їх убивав? — Так то ж фашисти — убивці! — чи не вперше заперечив старшині кухар Іван. — А ми з тобою радянські люди! Тремтячими руками дістав загорнутий у вишиваний рушник шматок буханця і, відгорнувши полотнину, простягнув його жінці: — Беріть, їжте! Швидше серцем розуміючи душевний вияв радянського солдата, якого бачила вперше в житті, жінка спочатку відмовилася взяти дарунок. Але глянувши на свого синочка Йогана, котрий жадібними очима дивився на хліб, зазирнувши в запалі повні сліз синьо-сині оченята донечки Ельзи, вона ще міцніше притисла до грудей немовля і, повільно ступнувши два кроки, стала перед солдатом на коліна. Притулилася губами до його рук і вдячно поцілувала. ...У центрі Європи, в берлінському Трептов-парку стоїть пам'ятник радянському воїну, котрий пройшов тяжкими дорогами війни і знищив фашизм. Він міцно тримає біля грудей врятовану дівчинку — майбутнє людства — і пильно вдивляється в далечінь, оберігаючи мир на Землі. | 
